Кафедра історії Центральної та Східної Європи

  • Про кафедру
  • Співробітники
  • Навчальні курси
  • Викладацький розклад
  • Методичні матеріали
  • Новини

Початки слов’янознавства у Львові сягають часів існування тут такого навчального закладу як “Studium Rutenum” (1787-1808), покликаного готувати передовсім майбутніх греко-католицьких священиків. Обов’язковою навчальною дисципліною для них була старослов’янська мова, яка є справжньою підвалиною для слов’янознавства. Що ж до перших спроб наукового вивчення слов’ян то вони у Львові пов’язані з ім’ям французько-австрійського вченого Бальтазара Гакета, який упродовж 1787-1805 рр. був професором Львівського університету . Крім своїх основних занять – медицини та природознавства, вчений цікавився також звичаями, побутом і загалом становищем слов’янських народів, яким присвятив ряд праць.

Організаційно славістика у Львівському університеті почала формуватись із заснуванням кафедр польської (1818) та української (за тодішньою термінологією, – руської) мов (1848). Обидві кафедри, по суті, не виходили за межі полоністики та україністики. Лише 1888 р. була створена кафедра слов’янської філології, орієнтована передусім на порівняльне вивчення граматики слов’янських мов. З приходом на кафедру в 1913 р. Ілларіона Свєнціцького славістика поширилася також на літературознавство.

У міжвоєнний період (1919-939) славістика у Львівському університеті охопила археологію, етнологію та етнографію. Окремої кафедри історії слов’ян не існувало, оскільки, згідно з європейською традицією, історія не вважається складовою частиною славістики.

З приєднанням у 1939 р. західноукраїнських земель до СРСР і реорганізацією Львівського університету на радянський лад постало питання про створення спеціальної кафедри історії слов’янських країн. Цілком очевидно, це було зумовлено не стільки навчальними чи науковими потребами, як політичними мотивами. Річ у тому, що напередодні Другої світової війни радянське керівництво, виходячи з зовнішньополітичних міркувань, змінило своє ставлення до слов’янофільства. Відкинута в перші роки більшовицької влади ідея слов’янської єдності як реакційна була знову взята на озброєння, оскільки в нових умовах могла сприяти об’єднанню слов’янських країн навколо СРСР у майбутній війні з гітлерівською Німеччиною . Ще актуальнішим питання солідарності слов’ян стало після закінчення війни, коли внаслідок розподілу сфер впливу між державами-переможницями всі слов’янські країни опинилися в “таборі миру і соціалізму”, очолюваному СРСР.

Відповідно до цих обставин, виникла потреба в науковому вивченні і викладанні в університетах слов’янознавчих дисциплін, у тому числі історії південних і західних слов’ян, а отже необхідність у підготовці фахівців-славістів. З цією метою у 1939 р. в Московському університеті була заснована кафедра історії західних і південних слов’ян , а при Інституті історії АН СРСР – сектор славістики. Незабаром після закінчення Другої світової війни у Москві створено академічний міжгалузевий Інститут слов’янознавства . До навчального плану університетів за спеціальністю “Історія”, затвердженого в серпні 1944 р., внесено курс історії південних і західних слов’ян в обсязі 54 години лекцій (у 5 семестрі 3 год. на тиждень), який закінчувався екзаменом.

Не вдалося встановити, коли і ким було прийнято рішення про створення кафедри історії слов’ян у Львівському університеті. У 1952 р. перший післявоєнний ректор Іван Бєлякевич запевняв, що в статуті Львівського університету, затвердженому у 1940 р., значилася кафедра історії південних і західних слов’ян . На жаль, підтвердити це документально неможливо, оскільки автентичного тексту статуту не віднайдено , а в недатованому списку кафедр університету , який упорядники фонду віднесли до матеріалів 1940 р., такої кафедри немає. З інших матеріалів, передусім зі штатного формуляру, видно, що у першому післявоєнному 1944/1945 навч. році кафедра історії слов’ян теж не існувала. Але створення її передбачалося. Це видно з річного звіту університету, де серед вакансій названо професора-завідувача кафедрою і доцента по кафедрі історії слов’ян.

Як свідчать документи, славістична кафедра на історичному факультеті створена на початку 1945/1946 навч. р. 15 вересня 1945 р. професора кафедри історії України Мирона Кордубу* було переведено на новоутворену кафедру історії західних і південних слов’ян і призначено виконуючим обов’язки її завідувача. І хоч наказ про переведення датований 27 жовтня 1945 р. , очевидно, згідно з попередньою домовленістю, кафедра фактично почала функціонувати в середині вересня. У звіті про роботу кафедри за 1945/1946 навч. рік професор М. М. Кордуба зазначав, що керівництво кафедрою він прийняв 16 вересня 1945 р. – після першого її засідання . Водночас на цю ж кафедру був переведений з кафедри історії середніх віків доцент Омелян Терлецький, якого декан факультету Володимир Горбатюк вважав одним з кращих викладачів.

Нова кафедра складалася лише з цих двох викладачів. У дорадянські часи такий кількісний склад кафедри був типовим для Львівського університету. Однак у даному випадку йшлося радше не про традицію, а про прагнення якнайшвидше започаткувати в університеті, розташованому поблизу кордонів зі слов’янськими країнами, новий науковий напрям – історичну славістику . Малочисельність кафедри в роки післявоєнної відбудови університету була звичайним явищем.

Слід віддати належне тодішнім керівникам – ректорові І. І. Бєлякевичу і деканові В. Т. Горбатюку, які для роботи на новоутвореній кафедрі вони обрали висококваліфікованих і досвідчених педагогів, котрі добре орієнтувалися у славістичній проблематиці і мали в цій ділянці певний науковий доробок, володіли кількома слов’янськими і західноєвропейськими мовами.
Як викладач у Львівському університеті М. М. Кордуба мав зробити подання на визнання Вищою атестаційною комісією СРСР його наукового ступеня доктора наук і вченого звання професора. Рада університету підтримала його клопотання, і в лютому 1945 р. через Київ необхідні документи було відправлено до Москви, але вони загубилися . Довелося висилати їх повторно. Тільки 28 червня 1948 р., через рік після смерті М. М. Кордуби, йому присвоїли вчене звання професора. Наукового ступеня доктора наук він так і не удостоївся.

Щодо О. А. Терлецького, який прийшов на роботу до університету у 1940 р., то ще на початку 1941 р. Вчена Рада університету звернулася до ВАК СРСР з клопотанням про надання йому (без захисту) наукового ступеня кандидата історичних наук та присвоєння вченого звання доцента. 31 травня 1941 р. ВАК затвердив О. А. Терлецького у званні доцента, а у присвоєнні наукового ступеня кандидата історичних наук відмовив. Але через обставини військового часу та канцелярську плутанину цей документ надійшов до Львівського університету лише в січні 1949 р. , рівно через рік після виходу О. А. Терлецького на пенсію.

Обсяг навчальної роботи на кафедрі історії західних і південних слов’ян був невеликим. Викладачі кафедри забезпечували такі славістичні курси: проф. М. М. Кордуба читав спецкурс “Історія західних слов’ян в добу Перемислидів і П’ястів” -для студентів III курсу в обсязі 44 год. і проводив спецсемінар, присвячений хроніці Галла Аноніма – теж на III курсі історичного факультету; доц. О. А. Терлецький викладав історію південних і західних слов’ян на III курсі історичного факультету (5-й семестр) в обсязі 72 год., а також на II і III курсах (4-й і 5-й семестри) слов’янської філології – приблизно в такому ж обсязі .

Кафедра мала свою спеціалізованау бібліотеку, що налічувала понад 1500 книг різними мовами, правда вона не була впорядкованою.

Зважаючи на гостру потребу в навчальній літературі, М. М. Кордуба написав тексти лекцій до спецкурсу “Західні слов’яни в добу Перемислидів і П’ястів” (зберігся рукопис). Ця праця є не тільки навчальним посібником, а й синтетичним науковим дослідженням, що містить ряд оригінальних положень і висновків. Крім того, М. М. Кордуба систематично продовжував працювати над бібліографією історії України.

О. А. Терлецький мав намір написати підручник з історії західних і південних слов’ян, але задум залишився нереалізованим. Натомість учений наполегливо працював над темою “Взаємовідносини східних і західних слов’ян до половини XIII ст.”, яку завершив у 1949 р., працюючи у Львівській групі Інституту археології АН УРСР. На жаль, підготовлені матеріали залишились неопублікованими. Крім того, за час роботи у Львівському університеті (впродовж 1940-1941 і 1944-1946 рр.) О. А. Терлецький написав ще вісім наукових праць з історії України загальним обсягом понад 20 друк. арк. , з яких лише одна невеличка розвідка надрукована у збірнику “Доповіді і повідомлення Львівського університету” за 1947 р. Інші виявити не вдалося.

У звіті про роботу історичного факультету за 1946/1947 навч. р. кафедра історії західних і південних слов’ян разом із кафедрою історії середніх віків була визнана кращою. Проте успіхи у науково-педагогічній роботі не вберегли обох членів кафедри, як, зрештою, і багатьох інших представників західноукраїнської Інтелігенції, від цькування з боку партійно-радянських номенклатурників. Від учених вимагали каяття за допущені власні ідеологічні “помилки” і критики “буржуазно-націоналістичної” концепції М. Грушевського та його школи . Періодично проводилися різного рівня збори і засідання, на яких М. М. Кордубу, О. А. Терлецького та інших гостро критикували за небажання “ідейно роззброїтися”, тобто відмовитися від своїх переконань. У липні 1946 р. декан історичного факультету В. Горбатюк навіть ставив питання про звільнення М. М. Кордуби та О. А. Терлецького, а також І. Крип’якевича з викладацької роботи.

Щоб уникнути цілком ймовірних репресій, О. А. Терлецький змушений був заявити, що, незважаючи на свій похилий вік, перебудовує власний світогляд . Він навіть написав до газети “Вільна Україна” статтю “Критика буржуазно-націоналістичних поглядів на історію України XIX віку” , однак, з невідомих причин вона опублікована не була (мабуть, містила ідеологічні “помилки”).

26 вересня 1946 р. М. М. Кордуба провів засідання кафедри, спеціально присвячене “справі піднесення наукової уровені марксистсько-ленінського трактовання зв’язаних з кафедрою викладів і вправ”. Окрім того, у грудні 1946 р. він, як зазначено в написаному ним 27 січня 1947 р. звіті про роботу кафедри за перший семестр 1946/1947 навч. р., виступив “з доповіддю на конференції, присвяченій вивченню творів Сталіна, і на бажання редакції “Вільної України” зладив розвідку про виникнення української нації, але ця розвідка досі не була видрукувана” .
Незважаючи на все це, переслідування не припинялися. Атмосфера навколо вчених, які належали до школи М. Грушевського, ставала дедалі нестерпнішою. 9 вересня 1946 р. відбулися загальноміські збори інтелігенції Львова, на яких М. М. Кордуба, О. А. Терлецький та інші були критиковані за те, що не відмовилися від “псевдонаукових, антинародних концепцій” свого вчителя М. Грушевського. Працювати в умовах такого морально-психологічного терору ставало все важче. Вичерпувалися і фізичні сили – давав про себе знати похилий вік. 31 квітня 1947 р. під час роботи в Науковій бібліотеці АН УРСР (вул. В. Стефаника, 2) М. Кордуба дістав крововилив у мозок і 2 травня помер на 72-му році життя. Поховали його на Личаківському цвинтарі.

Після смерті проф. М. М. Кордуби на кафедрі залишився лише доц. О. А. Терлецький, якому було доручено виконувати обов’язки завідувача. Як і раніше, він читав лекції з історії західних і південних слов’ян для студентів історичного та філологічного факультетів. Наприкінці 1946/1947 навч. р. він подав звіт про роботу кафедри.

У новому 1947/1948 навч. р. на кафедрі історії західних і південних слов’ян надалі числився лише доц. О. А. Терлецький, який до того ж працював тільки на 0,5 ставки. А становище його під морально-політичним оглядом стало просто нестерпним. Як зазначено у звіті декана доц. Андрія Брагінця про роботу історичного факультету в 1947/1948 навч. році, “в первом полугодии были рассмотрены и подвергнуты критике печатные работы отдельных преподавателей, в результате чего были вскрыты грубые буржуазно-националистические взгляды (підкреслено нами. – В. Ч.), которые они проводили в своих работах (Терлецкий, Смишко й др.)”. Постало питання про звільнення критикованих науковців з викладацької роботи. Щоб уникнути цього, 3 січня 1948 р. О. Терлецький сам подав заяву про звільнення, мотивуючи свій вчинок похилим віком і поганим станом здоров’я . Але якби ця заява була написана добровільно, то заледве чи в цитованому звіті про роботу історичного факультету за 1947/1948 навч. рік містились би такі рядки: “За истекший год отстранены от работы на факультете неудовлетворявшие по своей общей научной й идейно-политической подготовке преподаватели – доц. Терлецкий, исполняющий обязанности зав. кафедрой истории западных и южных славян…”

Заява О. А. Терлецького про звільнення з роботи була негайно задоволена, і вже 7 січня 1948 р. з’явився відповідний наказ . З цього моменту, кафедра історії західних і південних слов’ян фактично перестала існувати. Незабаром було поставлено питання про її формальне закриття. 23 березня 1948 р. Міністерство вищої освіти СРСР видало наказ № 368 про об’єднання кафедри історії західних і південних слов’ян з кафедрою нової історії , якою тимчасово завідував доц. О. С. Бейліс.

Як видно зі звіту про роботу історичного факультету в другому семестрі 1947/1948, а також у 1948/1949 навч. рр., курс історії південних і західних слов’ян не викладався через відсутність викладачів. Щоб заповнити цю прогалину, у лютому 1949 р. кафедра історії нового часу доручила підготовку лекційного курсу з історії південних і західних слов’ян випускникові аспірантури Володимирові Борису, якого у лютому 1949 р. було зараховано на 0.5 ставки викладачем.

Тим часом на факультеті відбулася реорганізація. Згідно з наказом ректора Гурія Савіна від 1 липня 1949 р., кафедра історії нового часу була об’єднана з кафедрою історії країн Сходу. Завідувачем об’єднаної кафедри, яка почала називатися кафедрою історії нового часу та країн Сходу (згодом вона була перейменована у кафедру нової історії) став колишній ректор університету доцент І. І. Бєлякевич. Отже, на одній кафедрі було зосереджено три навчально-наукові напрями – нова і новітня історії країн Заходу, історія слов’янських країн та історія країн Сходу. Відповідно до цього при кафедрі функціонували три навчальні кабінети . Один із них – кабінет історії країн народної демократії – забезпечував потреби курсу історії слов’ян. Сюди було передано бібліотеку колишньої кафедри історії західних і південних слов’ян.

З вересня 1949 р. В. О. Борис викладав історію західних і південних слов’ян одночасно на третьому, четвертому і п’ятому курсах історичного факультету, а також на слов’янському відділенні філологічного факультету. Необхідно зазначити, що на той час викладання історії слов’ян було пов’язане із значними труднощами, оскільки не існувало ні програм, ні підручника, бракувало літератури. Окрім того, молодий викладач не мав педагогічного досвіду. Але найбільша “біда” полягала в тому, що йому важко давалося засвоєння марксистсько-ленінської методології. У звіті про роботу кафедри за 1949/1950 навч. р. доц. І. І. Бєлякевич відзначав, що у процесі викладання історії південних і західних слов’ян В. О. Борис допустився ряду помилок, які свідчать про “недостатньо глибоке оволодіння ним творами класиків марксизму-ленінізму”, але водночас висловлював сподівання, що молодий викладач, який має “добру фахову і особливо мовну підготовку”, справиться з завданням . Одним словом, критика була дошкульною, оскільки стосувалася такого болючого на той час питання, як “ідеологічна зрілість”, але загалом доброзичливою.

На той час на кафедрі нової історії, крім історії південних і західних слов’ян, викладалися ще два славістичні курси: доц. О. С. Бейліс вів на четвертому курсі спецкурс “Історія Болгарії 1878-1914 рр.”, який згодом був замінений на “Російсько-болгарські відносини 1878-1886 рр.”, і викладач Борис Распутніс читав історію Болгарії як спецдисципліну на третьому курсі.

З наступного 1950/1951 навч. р. кількість славістичних дисциплін на кафедрі нової історії збільшилася за рахунок спецкурсу “Польща напередодні Другої світової війни” і спецсемінару “Західнослов’янські країни в роки Другої світової війни” , які почав вести завідувач кафедри доц. І. І. Бєлякевич. Це було результатом його переорієнтації як науковця з історії країн Сходу, якими він займався у попередні роки, на славістичну, а конкретніше – на полоністичну тематику. В умовах Львова з його багатством архівних джерел і літератури з історії Польщі та інших слов’янських країн, а також під впливом політичної кон’юнктури, породженої так званим будівництвом соціалізму в країнах Центральної та Південно-Східної Європи, славістика стала набагато перспективнішою, ніж сходознавство. Зважаючи на потреби полоністики, доцент І. І. Бєлякевич запровадив спецпрактикум з польскої мови, який вів на першому-четвертому курсах В. О. Борис . Отже, славістика поступово ставала провідним напрямом у роботі кафедри нової історії. Наукові дослідження у цій ділянці вели доценти І. І. Бєлякевич і О. Бейліс, викладач В. О. Борис, а також аспіранти Роман Прокоп та Іван Теодорович. Це дало підстави І. І. Бєлякевичу, який у березні 1950 р. став деканом історичного факультету, на початку 1950/1951 навч. р. відкрити при кафедрі нову, третю за рахунком, спеціалізацію з історії південних та західних слов’ян (до цього тут вже було дві спеціалізації – історія новітнього та нового часу Заходу та історія країн Сходу).

Необхідно зазначити, що новостворена слов’янська спеціалізація була поставлена на значно соліднішу основу, ніж інші спеціалізації факультету. Для неї був складений окремий навчальний план, згідно з яким студентам-славістам читали не тільки спеціальні дисципліни та спецкурси, а й поглиблений курс історії південних і західних слов’ян, який для студентів ІІІ курсу (прийому 1948 р.) викладався впродовж чотирьох семестрів – з п’ятого по восьмий.

Студенти-славісти наступних курсів вивчали історію південних і західних слов’ян у ще повнішому обсязі. Річ у тому, що коли на початку 1950/1951 навч. р. організувалася слов’янська спеціалізація, то запис на неї – у порядку винятку проводився водночас на першому, другому і третьому курсах. І якщо для першокурсників вона обмежувалася лише факультативними заняттями з польської мови, то для друго- і третьокурсників викладався поглиблений курс історії південних і західних слов’ян (з тією різницею, що для другокурсників він був розрахований на повних три роки навчання, тобто з третього по восьмий семестри) . Викладання цього курсу забезпечували ст. викладач Я. П. Кісь (від походження слов’ян до кінця XV ст.), доц. Д. Л. Похилевич (період ХVІ-ХVІІІ ст.) – обидва з кафедри історії стародавнього світу і середніх віків, та доценти І. І. Бєлякевич і О. С. Бейліс – з кафедри нової історії (період ХІХ-ХХ ст.). Окрім того, студенти слов’янської спеціалізації вивчали історію Візантії, історію Австро-Угорщини, слов’янську палеографію, джерелознавство, історіографію, дві слов’янські мови – польську і болгарську, слухали монографічні спецкурси. Така модель спеціалізації проіснувала до кінця 50-х років, після чого, у зв’язку зі строгою регламентацією навчального процесу, вона була поставлена в такі ж умови, як і інші спеціалізації.

Отже, навчальний процес на слов’янській спеціалізації забезпечували в основному викладачі двох кафедр – історії стародавнього світу і середніх віків та нової історії. Офіційно спеціалізація відносилась до кафедри нової історії, організаційне керівництво нею здійснював завідувач кафедри І. І. Бєлякевич. Не випадково у кількох характеристиках, копії яких збереглися у його особовій справі, зазначалось, що І. І. Бєлякевич є “головою оргбюро секції слов’янознавства”.

Без сумніву, від самого початку створення спеціалізації вона була задумана як передумова до відновлення кафедри історії західних і південних слов’ян, ліквідованої на початку 1948 р., і зацікавлений у цьому був передусім тодішній декан історичного факультету, він же завідувач кафедри нової історії І. І. Бєлякевич. Внаслідок переорієнтування його як науковця на польську проблематику на керованій ним кафедрі славістика посіла провідне місце. З огляду на тодішню міжнародну ситуацію, вивчення історії слов’янських країн, на думку І. І. Бєлякевича, мало “велике політичне і наукове значення”.

Славістична проблематика розроблялась також на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків. Докторська дисертація Д. Л. Похилевича, захищена у жовтні 1951 р., стосувалась аграрної історії Речі Посполитої. Я. П. Кісь підготував кандидатську дисертацію “Міські села Львова у ХV-ХVІІІ ст.”, в якій заторкувалися питання розвитку міст польсько-литовської держави. У звіті про науково-дослідницьку роботу за перше півріччя 1952 р. завідувач кафедри доц. Іван Вейцківський, очевидно, під впливом тієї загальної атмосфери, яка створилась на факультеті на користь славістики, писав: “У подальшому планується зосередження науково-дослідної роботи над вивченням історії західних і південних слов’ян” . Велика питома вага славістики у науково-дослідній роботі історичного факультету була відзначена комісією, яка за дорученням партійної влади перевіряла факультет у квітні 1952 р.

Після двох з половиною років існування слов’янської спеціалізації, маючи певні наукові здобутки в царині славістики, можна було ставити питання про відкриття, а точніше – відновлення кафедри історії південних і західних слов’ян. Ініціатором цієї справи виступив завідувач кафедри нової історії доц. І. І. Бєлякевич. 8 червня 1952 р. він подав ректорові університету, член-кореспонденту АН УРСР проф. Євгену Лазаренку доповідну записки, у якій просив порушити клопотання перед Міністерством вищої освіти СРСР про поділ кафедри нової історії на дві кафедри, а точніше – на виділення з її складу кафедри історії західних і південних слов’ян. Ця пропозиція мотивувалася тим, що “відновлення кафедри історії південних і західних слов’ян дозволить викладацькому складові цієї кафедри спрямувати всі свої зусилля на подальше поліпшення підготовки спеціалістів з історії зарубіжних слов’ян, координацію і розвиток наукової роботи у цій галузі”. У доповідній записці наводилися й інші аргументи на користь відновлення на історичному факультеті славістичної кафедри.

Пропозиція І. І. Бєлякевича була підтримана ректоратом університету, який звернувся з відповідним клопотанням у Міністерство вищої освіти СРСР, оскільки питання такого рівня вирішувались у Москві. 1 серпня 1953 р. заступник міністра вищої освіти СРСР М. Прокоф’єв підписав наказ про поділ кафедри нової історії Львівського університету ім. Івана Франка на дві кафедри – кафедру нової історії та кафедру історії південних і західних слов’ян .

Після цього постало питання про кандидатуру на посаду завідувача кафедри. Немає сумніву, що, виступаючи з ініціативою відновлення славістичної кафедри, доц. І. І. Бєлякевич сподівався, що керівництво нею буде доручене йому (у доповідній записці він відзначав свою роль у створенні слов’янської спеціалізації, підготовці аспірантів-славістів, підтриманні контактів з Інститутом слов’янознавства АН СРСР тощо). Жодним словом у ній не згадувався доц. Д. Л. Похилевич, який на той час уже захистив докторську дисертацію. Ймовірно, питання так і було б вирішено, але саме в цей час доц. І. І. Бєлякевич, внаслідок чергового витка конфлікту з колишнім деканом історичного факультету доц. В. Т. Горбатюком, був звільнений з посади декана – спочатку нібито за власним бажанням (наказ ректора університету від 25 травня 1952 р.), а згодом – як такий, що не відповідав посаді (наказ від 2 липня 1952 р.) . Щоправда, завідувачем кафедри нової історії він залишився, проте очолити новостворену кафедру йому не запропонували.

У пошуках кандидатури на цю посаду ректорат університету зупинився на докторові історичних наук Д. Л. Похилевичі. За згодою МВО СРСР, ректор Є. Лазаренко призначив його з 1 жовтня 1952 р. виконуючим обов’язки завідувача кафедри історії південних і західних слов’ян . Згодом було оголошено конкурс, в результаті якого у липні 1953 р. Д. Л. Похилевич був затверджений міністерством на цій посаді.

Як свідчать джерела, кафедра історії південних і західних слов’ян почала функціонувати у грудні 1952 р. На перших порах вона мала три штатні посади: завідувача кафедри (проф. Д. Л. Похилевич ), ст. викладача (В. О. Бориса), доцента (І. І. Бєлякевич і О. С. Бейліс мали по 0,5 ставки) Окрім того, частину навантаження кафедри виконував доц. Я. П. Кісь, який працював на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків.

З самого початку існування кафедри гостро стояло питання її кількісного складу, оскільки формально кафедра могла існувати у складі не менше п’яти викладачів. У вересні 1957 р. кафедра отримала додаткову ставку викладача, на яку було зараховано випускника аспірантури В. П. Чорнія. Після його переведення у 1960 р. на кафедру історії СРСР цю посаду посів М. Г. Крикун.

Збільшення кількості штатних одиниць породило іншу проблему – брак педагогічного навантаження членів кафедри. І це завдавало великого клопоту завідувачу: кожного року доводилось випрошувати залишки годин на інших кафедрах. Завдяки підтримці тодішнього декана факультету доцента Петра Челака ці питання вирішувались позитивно.

Все ж для функціонування кафедри бракувало ще однієї штатних одиниці, тому у вересні 1965 р. сюди чисто формально перевели доц. Івана Донця, який мав педнавантаження на кафедрах педагогіки і психології та історії СРСР. Після його виходу на пенсію у липні 1969 р. кафедра більше року знову працювала у складі чотирьох штатних одиниць. У грудні 1970 р. на посаду асистента кафедри був зарахований Степан Мовчан. У такому складі вона проіснувала поки нею завідував проф. Д. Л. Похилевич, тобто до березня 1973 р.

Особисте педнавантаження проф. Д. Л. Похилевича завжди було невеликим. Як уже зазначалось, до середини 50-х років він забезпечував частину поглибленого курсу історії південних і західних слов’ян (ХVІ-ХVIІІ ст.) для слов’янської спеціалізації. Опісля загального курсу в нього вже не було. Понад двадцять років він викладав спецкурс “Гуситські війни”, який з великим зацікавленням слухали студенти. Окрім того, вів спецсемінар з аграрної історії Польщі ХVІ-ХVІІІ ст.

Під керівництвом проф. Д. Л. Похилевича кафедра історії південних і західних слов’ян утвердилась як авторитетний славістичний осередок, відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Позитивні сторони організації навчально-виховної та наукової роботи, атмосфера вимогливості і почуття відповідальності наклали глибокий відбиток на всю подальшу діяльність кафедри.

12 грудня 1972 р. проф. Д. Л. Похилевич подав заяву ректорові університету М. Максимовичу з проханням звільнити його від завідування кафедрою – “за похилим віком” . На той час йому уже минуло 75, і він почувався дуже стомленим . Поки тривав конкурс, Д. Л. Похилевич продовжував ще деякий час завідувати кафедрою. 6 квітня 1973 р. він передав завідування колишньому вихованцю кафедри доц. В. П. Чорнію, який до цього працював ректором Дрогобицького педінституту. Впродовж короткого часу (з квітня по грудень 1973 р.) на кафедрі було шість штатних викладачів, але у грудні 1973 р., через недостатнє педнавантаження, у кафедри забрали одну ставку (С. П. Мовчан у зв’язку з цим був переведений на кафедру історії нового і новітнього часу). Необхідно зазначити, що 1973-1974 рр. займають особливе місце в історії кафедри. Бо саме у цей час (до смерті Д. Л. Похилевича у травні 1974 р. і звільнення з роботи В. О. Бориса у вересені 1975) на кафедрі пліч-пліч працювало дві генерації славістів – старша (проф. Д. Л. Похилевич, проф. О. С. Бейліс і доц. В. О. Борис), які стояли біля джерел творення кафедри (кожен з них пропопрацював тут не менше двадцяти років, віддаючи майбутнім славістам свій багатий досвід та глибокі знання), і молодша – доценти В. П. Чорній, М. Г. Крикун, С. П. Мовчан (до грудня 1973 р.), які були їхніми вихованцями і опиралися на уже закладені традиції.

Подальші зміни у кадровому складі кафедри були пов’язані з тим, що наприкінці травня 1974 р. помер проф. Д. Л. Похилевич, а в 1975 р. у зв’язку з “очищенням” університету від ідейно “незрілих” кадрів вимушений був звільнитися доц. В. О. Борис . На щастя, його як людину, що прекрасно володіла кількома іноземними мовами, грунтовно знала львівські архіви і постійно публікувала свої праці, а також нововідкриті ним документи у Москві та Варшаві, належним чином цінували провідні науковці Інституту слов’янознавства і балканістики АН СРСР. Завдяки їхній підтримці доц. В. О. Бориса було прийнято на роботу до Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Тим часом колектив кафедри поповнився у листопаді 1974 р. своїм вихованцем, випускником аспірантури Леонідом Зашкільняком. Тепер на кафедрі числилося лише чотири викладачі – доц. В. П. Чорній, проф. О. С. Бейліс, доц. М. Г. Крикун і асистент Л. О. Зашкільняк. Як бачимо, із старшого складу кафедри залишився лише проф. О. С. Бейліс.

Не маючи мінімуму штатних одиниць професорсько-викладацького складу (5), кафедра знову опинилась перед загрозою закриття. Щоб врятувати ситуацію, деканат за згодою ректорату здійснив перерозподіл штатів на факультеті, внаслідок чого асистент Анісія Козій була переведена з кафедри історії УРСР на кафедру історії слов’ян з тим, що основне педнавантаження вона продовжувала виконувати на попередній кафедрі. Зрештою, й інші члени кафедри частину педнавантаження “позичали” на суміжних кафедрах. Необхідно зазначити, що за увесь майже двадцятирічний період свого існування кафедра історії південних і західних слов’ян перманентно мала проблеми через нестачу педнавантаження, що породжувалось неможливістю мати у своєму штаті потрібні їй для самозбереження п’ять викладачів.
Дальший “рух кадрів” на кафедрі був пов’язаний з виходом у липні 1979 р. на пенсію і переїздом на постійне проживання до Москви проф. О. С. Бейліса. Знову майже цілий рік кафедра працювала у складі чотирьох викладачів. Аж у березні 1980 р. на посаду асистента був зарахований недавній випускник М.Кріль, який навчався у заочній аспірантурі.

У 1986 р. замість доц. В. П. Чорнія на посаду завідувача кафедри було обрано доц. М. Г. Крикуна. Деяке зростання педнавантаження, пов’язане зі змінами у навчальному плані, призвело до того, що у 1987 р. кафедра отримала додаткову – шосту ставку, яку зайняла випускниця кафедральної аспірантури – канд. істор. наук Тамара Полещук. У 1991 р. доц. А. М. Козій виявила бажання перевестися на кафедру історії стародавнього світу і середніх віків, а на її місце прийшла випускниця аспірантури при кафедрі історії нового і новітнього часу – канд. істор. наук Зоя Баран.

Переломною подією для кафедри історії південних і західних слов’ян стало її злиття 1 липня 1992 р. згідно з наказом ректора з кафедрою історії СРСР. Замість двох утворилась одна кафедра під назвою “кафедра історії слов’янських країн”. Об’єднання відбувалося за умов, при яких викладачі колишньої кафедри історії південних і західних слов’ян повним складом влилися у нову кафедру, а викладачі колишньої кафедри історії СРСР могли на вибір перейти або на новоутворену кафедру, або на кафедру історії України. У результаті кадровий склад новоутвореної кафедри історії слов’янських країн виглядав так: М. Г. Крикун, В. П. Чорній, Л. О. Зашкільняк, М. М. Кріль, Т. С. Полещук, З. А. Баран, В. Ф. Інкін, І. К. Васюта, П. П. Челак, В. П. Мороховський, Н. О. Лешкович, І. О. Глічов.

Незабаром після об’єднання кафедр доктор історичних наук М. Г. Крикун подав на ім’я ректора заяву, з проханням звільнити його з завідування кафедрою. Внаслідок конкурсу у лютому 1993 р. на посаду завідувача було обрано доц. В. П. Чорнія. Впродовж березня 1997 р. – серпня 2007 р. завідувачем кафедри був докт. іст. наук проф. Л. О. Зашкільняк. У зв’язку з його переходом на адміністративну роботу в Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у вересні 2007 р. в. о. завкафедри призначено доктора історичних наук професора М. М. Кріля. У 2008 р. М.М. Кріль призначений завкафедри.

Злиття кафедр призвело до перебудови як нормативних, так і спеціальних курсів, передусім тих, що раніше викладалися на кафедрі історії СРСР. Різко зменшилась кількість годин на історію Росії. Незважаючи на функціонування на кафедрі двох спеціалізацій – історія західних і південних слов’ян та історія Росії і Білорусі – обсяг навантаження поступово зменшувався. Як наслідок – неможливість забезпечення годинами всіх викладачів кафедри. З цієї, а також з інших причин дехто з викладачів залишив кафедру: проф. В. Ф. Інкін перейшов на посаду старшого наукового співробітника до Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. І. Франка, доц. І. О. Глічов – на кафедру археології, античності і середньовіччя, доц. П. П. Челак і проф. І. К. Васюта вийшли на пенсію (відповідно у 1994 і 1998 рр.), доц. В. П. Мороховський перейшов на кафедру історичного краєзнавства (1999), доц. З. А. Баран – на кафедру нової і новітньої історії (1999). Зі складу кафедри, сформованої у 1992 р., залишилося шість осіб, а саме: М. Г. Крикун, В. П. Чорній, Л. О. Зашкільняк, М. М. Кріль, Т. С. Полещук, Н. О. Лешкович. Крім того, на кафедрі з’явилися нові викладачі – докт. істор. наук Я. Й. Грицак (працював у 1993 – 2004 рр.), канд. істор. наук Р. Б. Сирота (з 1997 р.) та асист. О. О. Вінниченко (працював у 2000 – 2001 рр.). У 2001 р. після закінчення аспірантури і захисту кандидатської дисертації на кафедрі стала працювати І. І. Мацевко. Певний час на кафедрі працювали за програмою СЕР викладачі із США: др. М. Бейкер (2001 – 2002 рр.), др. В. Ріш (2002 – 2005 рр.), др. А. Дікон (2004 – 2005 рр.). Доцент Р. Б. Сирота у 2006 р. з метою підготовки дисертації був зарахований на навчання в докторантуру. У вересні 2007 р. асистентом кафедри став колишній аспірант І. Є. Шпик. На початку 2007/2008 навч. р. професорсько-викладацький склад кафедри був таким: докт. іст. наук проф. Л. О. Зашкільняк, докт. іст. наук проф. М. Г. Крикун, докт. іст. наук проф. М. М. Кріль, канд. іст. наук доц. Н. О. Лешкович, канд. іст. наук доц. І. І. Мацевко, канд. іст. наук доц. Т. С. Полещук, канд. іст. наук проф. В. П. Чорній, асист. І. Є. Шпик.

Окрім навчально-методичної та виховної роботи, викладачі кафедри виконують значний обсяг науково-дослідної роботи, що відображено в їхніх біограмах: об’єднують свої зусилля навколо кафедральної наукової теми “Історичні зв’язки слов’янських народів з Україною та українцями”, спеціалізуючись з конкретних напрямів: історія Польщі і польсько-українські зв’язки (М. Г. Крикун, Л. О. Зашкільняк), історія Болгарії, болгарсько-українські взаємини, історія славістики (В. П. Чорній), болгарсько-українські зв’язки (І. Є. Шпик), історія Чехії і Словаччини, міжслов’янські взаємини, історія славістики (М. М. Кріль), націотворчі процеси в Східній Європі XIX – XX ст., міжслов’янські взаємини XIX – XX ст., російська історія XIX – XX ст. (Т. С. Полещук), історія Росії XIX ст., російсько-українські зв’язки XIX ст., історія славістики (Н. О. Лешкович), політика британського уряду у Центрально-Східній Європі на поч. ХХ ст. (Р. Б. Сирота), історична пам’ять та формування сучасної української ідентичності в кушльтурному просторі між Польщею і Росією кінця XX – поч. XXI ст. (І. І. Мацевко). Розробляються також питання внутрішньої історії зарубіжних слов’янських народів. У доробку викладачів кафедри кілька монографій, присвячених історії Болгарії, Польщі, Словаччини, слов’янських народів монархії Габсбургів, слов’янської і світової історіографії та методології історії.

У 2001 – 2006 рр. проф. Л. О. Защкільняк був співкерівником міжнародної наукової теми “Багатокультурне історичне середовище Львова у XIX і XX століттях”. Результатом роботи став вихід 5-ти збірників наукових статей. На 2007-2011 рр. розраховано виконання міжнародної наукової теми “Історія – ментальність – ідентичність. Роль історії та істориків у формуванні національної свідомості українського і польського народів у XIX – XX ст.” (співкерівник – проф. Л. О. Зашкільняк).
Спільно з Інститутом історичних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка кафедра проводить регулярний (двічі на місяць) науковий семінар “Історія та історіографія Центрально-Східної Європи”.

Кафедра відіграє помітну роль у видавничій та науково-організаційній роботі. На її базі функціонує (з 1988 р.) Інститут славістики (директор – доц. В. П. Чорній) та Центр історичної полоністики при Інституті історичних досліджень (керівник – проф. Л. О. Зашкільняк). З 1970 р. спочатку при кафедрі, а тепер при Інституті славістики працює редколегія наукового збірника “Проблеми слов’янознавства”. У 2005 р. вийшов 55-й випуск збірника. Зусиллями викладачів кафедри історії слов’ян і кафедри слов’янської філології з 1992 р. щорічно проводяться міжнародні славістичні колоквіуми. Окрім того, на базі кафедри було проведено Всесоюзну славістичну конференцію (1973), Міжнародну наукову конференцію присвячену 1300-літтю Болгарії (1981), українсько-болгарський симпозіум істориків (1989), міжнародні наукові семінари (1988-1997), присвячені пам’яті проф. Д. Л. Похилевича (матеріали останнього семінару вийшли окремою книгою), інші наукові форуми.

Отже, історики-славісти Львівського національного університету, незважаючи на певні труднощі, які постійно загрожували самому існуванню спеціалізованої славістичної кафедри, доклали немало зусиль для поліпшення навчального процесу і розвитку наукових досліджень на історичному факультеті.

Співробітники

завідувачЗАШКІЛЬНЯК Леонід Опанасовичзавідувач
професорКРІЛЬ Михайло Михайловичпрофесор
доцентЛЕШКОВИЧ Наталя Олександрівнадоцент
доцентПОЛЕЩУК Тамара Сергіївнадоцент
доцентСИРОТА Роман Богдановичдоцент
доцентШПИК Ігор Євгеновичдоцент
старший лаборантШЕВЧУК Софія Юріївнастарший лаборант

1 курс

2 курс

3 курс

4 курс

5 курс

6 курс

Викладацький розклад



Методичні матеріали

Про порядок здачі та захисту магістерських робіт студентами історичного факультету денної форми навчання спеціальності 014-Середня освіта (Історія)

11.10.2017 | 11:26

Про порядок здачі та захисту магістерських робіт студентами історичного факультету денної форми навчання спеціальності 014-Середня освіта (Історія)
 

Читати »

Міжнародна історична конференція «Досліджуючи минуле: нова соціальна історія»

06.10.2017 | 19:50

Кафедра історії НаУКМА, Центр польських та європейських студій імені Єжи Ґедройця та студентське наукове товариство гуманітаріїв Potluck запрошують студентів, аспірантів та науковців до участі в міжнародній історичній конференції «Досліджуючи минуле: нова соціальна історія».
Умови: участь безкоштовна, організатори забезпечать учасників конференції місцем проживання
Коли, де: 22-23 березня, Київ
Дедлайн: 1 грудня
Детальніше
 

Читати »

Міжнародна конференція «Актуальні суспільно-економічні проблеми українсько-польського транскордонного співробітництва»

08.08.2017 | 17:33

Програма транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020, Жешівський університет, Львівський національний університет ім. Івана Франка запрошують взяти участь у Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні суспільно-економічні проблеми українсько-польського транскордонного співробітництва», яка відбудеться 15-17 листопада 2017 року у Жешуві та Львові. З детальнішою інформацією можете ознайомитись в інформаційному листі.
Електронну заявку учасника конференції, назву доповіді та коротку анотацію виступу до 1600-1800 знаків англійською мовою, долучивши відповідник українською або польською мовами необхідно подати до 4 вересня 2017 року.
http://www.pbu2020.eu/ua/news/299

Читати »