Інтерв’ю студентки філологічного факультету Марії Яцунди (групи ФЛК-11) з Деревінським Володимиром Ярославовичем з м. Дубляни Львівської обл. на тему «Конструювання образу “іншого”, “свого / чужого” в пам’яті сучасного населення України»

16.05.2018 | 12:00

Маючи змогу обирати серед кількох програм глибинного інтерв’ю (переважна більшість з яких по сучасній тематиці – АТО, трудова міграція, Майдан та ін.), студенти неісторичних спеціальностей, помітила, схильні до опитування найстаршого покоління свідків минулого. «Мене надзвичайно вразила щирість та емоції оповідача. Він, немов, в одну годину прожив своє життя заново…», «це мій рідний дідусь, мені була важлива будь-яка інформація, яку він міг пригадати…», «Оповідач дуже зрадів, коли я запросила його до інтерв’ю…» ‒ щирі зізнання студентів-філологів у протоколах інтерв’ю.

Інтерв’ю студентки філологічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Марії Яцунди (групи ФЛК-11) з Деревінським Володимиром Ярославовичем з м. Дубляни Львівської обл. на тему «Конструювання образу “іншого”, “свого / чужого” в пам’яті сучасного населення України», 7 травня 2018 р., тривалість 1 год 21 хв.
Матеріали інтерв’ю зберігаються в Архіві усної історії та біографістики кафедри новітньої історії України імені М. Грушевського ЛНУ ім. І. Франка.

…тато після служби в армії радянської був ранений, лежав в госпіталі в Ростові-на-Дону, на території Польщі був ранений… Після демобілізації, як раненого, тато проходив курс лікування вдома, лікувався. Тато вернувся додому і… прийшли наші українські повстанські хлопці і сказали : «Чому ти воював в радянській армії?». Тато відповів: «Шо я ж добровільно не йшов воювати в радянську армію, мене забрали, як і багатьох хлопців…». Батько казав, шо він не воював протів української повстанської армії, а протів німців. Тоді наші хлопці попросили діда- ну добре , хай він живе, тіко нам треба до лісу завести свиню, ну шоб прогодуватися, ну шоб вижити… Дід каже: «Добре,пішли». Зарізали ту свиню, дідо взяв,і повіз до ліса, хлопцям, УПА. Один житель села… бачив то… в НКВД і доповів ,шо так і так, шо він бачив. На ранок приїхали енкаведисти… Тато каже: «Я ж воював! Шо ви?» , а він сказав :< згадує> «За то што ти воював спасібо. А за то шо ти годував УПА, бандерівців десять років тюрми!» На тим скінчився той суд…

В сорок сьомому році… Приїхали серед ночі, то було під ранок, то була четверта година ранку, як мені повідали. Приїхали солдати і грузили на машину діда, бабу і тьотку. Тьотя Софія взяла мене через вікно передала сусідці. Сусідка зі мною побігла в ліс, то недалеко…

В п’ятдесят другому році мене найшли, я вже пам’ятаю, на подвір’ї мого діда Беновського Антона Гавриловича і мої баби Марії прийшли енкаведисти і сказали…<>… на той час мій тато був на Воркуті, в Гулагах. Стали мене питатися, де мій батько… Звичайно, я нічого не відповідав, но вони казали: «Ти хоч їхати до тата?» , а я казав : «Так! Я дуже хочу їхати до тата!». Вони посміялися і говорять: «Ну добре, з часом ти поїдеш». За пару тижнів, вночі, тоже, вони зайшли до нашої хали, до діда по маминій лінії, Беновського і забрали мене і маму, погрузили на машину і ше п’ять родин.

Нас завезли в Тюмень, Тюменську область, село Березняки було… А по сусідстуву, біля нас жив голова предсєдатєль колгоспу і його жінка , в дверях, в стіні, зробила таку дирку, і все передавала півлітри, чи скільки там, молока . Вони тримали корову. Вона дуже просила, шо борони Боже, шо кому шось сказати ,шо вона давала і завжди казала: «Єсли муж узнает, он меня убйот, шо я підгодовлюю бандерівців». Було дуже трудно жити, пам’ятаю, вже навесну, дядько Стефан зі Сокаля, організував, нас хлопців, такі шо вже мали п’ять- шість років, і ми на дерева лізли. Він дав такі кашкети, і збирали воронячі яйця, бо він казав, шо прийдуть батьки, мами… «Хлопці ви назбирайте і ми зробим, таке як гостину, яєчню»… Пам’ятаю, ми шось два рази лізли, дуже ворони кричали, на нас налітали, але той дядько відганяв їх троха. Троха назбирали, троха побили, як злізали вже, з тих дерев ті яйця… От так ми жили в тім Тюмені…