Він був не лише соціологом…

20.02.2015 | 09:43

photo

 

 

20 лютого 2014 року снайперська куля в центрі Києва обірвала життя молодого соціолога, викладача Українського католицького університету Богдана Сольчаника.

Богдан народився 25 липня 1985 р. на Львівщині – у місті Старий Самбір. Ще зі шкільних років виявив неабиякі здібності – був переможцем Всеукраїнської олімпіади з історії. У 2002 р. поступив на історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Здобувши диплом бакалавра історії, у 2006 р. Богдан поступив до Міждисциплінарного центру магістерських програм з соціології та культурології при ЛНУ ім. І. Франка на програму з соціології, де під керівництвом професора, доктора соціологічних наук Наталії Черниш написав і захистив роботу, присвячену особливостям поведінки людини пострадянської. Відтак, у 2008 р. він здобув диплом магістра соціології. Втім, було б помилкою казати, що він долучився до соціології лише в 2006 р.: Богдан займався соціологічною самоосвітою ще навчаючись на історичному факультеті. А його бакалаврська робота мала історико-соціологічний характер.

Навчання в університеті Богдан Сольчаник поєднував з участю в програмі МІГуС (Міжінституційні Індивідуальні Гуманітарні Студії): ініціативі, яка об’єднала Львівський національний університет ім. Івана Франка, Український Католицький Університет та Варшавський Університет, і дозволяла своїм учасникам вільно слухати курси за межами навчальної програми, а головне – не замикатися в своїх дослідженнях в межах одного дисциплінарного поля.

З 2008 по 2012 року Богдан навчався на PhD-програмі у Graduate School for Social Research при Польській академії наук у Варшаві. Під керівництвом професора, директора Інституту філософії та соціології ПАН Анджея Рихарда він готував до захисту дисертацію “Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965-2006 роки”. Останній рік Богдан поєднував наукову роботу з викладанням в Українському католицькому університеті і з роботою в команді проекту швейцарського університету Сент-Галлена “Регіон, нація та інше: iнтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України”.

Богдан був кількаразовим стипендіатом Міністерства національної освіти Республіки Польща та варшавської фундації “Academia Artes Liberales”, учасником низки конференцій, літніх шкіл та навчальних сесій в Україні, Польщі та Литві, а також співорганізатором Лаврівської літньої школи для студентів програми Міжінституційних Індивідуальних Гуманітарних Студій.

Смерть – це лінія, перейшовши яку людина починає наче складатися з фрагментів. Ось тут фрагмент – про наукові здобутки, ось тут – про громадську діяльність, ось тут – про людські риси. Одну людину замінюють на одновимірні частини, які починають окреме існування.
Писати про Богдана Сольчаника мені важко, адже він був мені другом ще зі студентських часів. Ми одночасно поступили на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка у 2002 р. і якось непомітно одразу потоваришували. Десь через рік раптом пригадали, що бачили один одного ще в взимку 2001 р. – під час ІІ (обласного) етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії. Тоді десятикласник Богдан став переможцем не лише на обласному етапі, але й згодом – по Україні. Я ж лише запам’ятав хлопця з чорним волоссям та пронизливим поглядом.
Мені важко пригадати той момент, коли я виявив, що Богдан не хоче бути стандартним істориком. Можливо, це сталося під час навчання на МІГуСі (Міжінституційних індивідуальних студіях) – навчальні програмі, заснованій Варшавським університетом, Львівським національним університетом ім. Івана Франка та Українським Католицьким університетом. Одна з головних цілей цієї програми – долати кордони між гуманітарними дисциплінами. Оскільки мета науковців – пізнавати дійсність, а дисциплінарні межі не відповідають жодному поділу реальності, то чому вчені повинні їх триматися? І я лише можу припускати, що саме тоді Богдан зрозумів: добрий дослідник повинен орієнтуватися на ціль, а не на засоби. Вже згодом, коли ми обоє навчалися в аспірантурі, Богдан часто в наших дискусіях про міждисциплінарність наводив приклад Макса Вебера як дослідника, якого важко «приписати» одній дисципліні. Втім, наголошував він, цього не варто навіть намагатися робити: Макс Вебер вивчав соціальну реальність тими методами, які вважав найбільш ефективними. Якщо це були методи історичної науки – тоді варто послуговуватися ними, якщо це соціологічні методи – то не слід відкидати і їх. Втім, я впевнений, що цю позицію Богдан виробив ще в студентські часи: ми одночасно почали читати «Протестантську етику та дух капіталізму».
А тому хибно думати, що до соціології Богдан прийшов лише 2006 р., коли поступив на магістерську програму в Міждисциплінарному центрі магістерських програм з соціології та культурології при ЛНУ ім. І. Франка. Так само хибно було б вважати, що тоді він відмовився від фаху історика. Тема його дисертації яскраво про це свідчить: «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965-2006 рр.».
Богдан був проти не тільки штучного розмежування дисциплін, але й проти їхнього статусу «веж зі слонової кості». Наукові дослідження не повинні проводитися лише заради самих досліджень, а мають бути корисними суспільству. Навіть не так: вони повинні задовольняти запит суспільства на вирішення тих проблем, які є актуальними для самого суспільства. Якщо спрощувати, то Богдан вважав, що будь-які реформи в суспільстві повинні опиратися на науковий фундамент. Причому, наука повинна робити прогнози і пропонувати схеми дій, а не пояснювати, чому та чи інша реформа не вдалася. Фундаментальною проблемою, з якою стикнувся Богдан, було питання: яким є українське суспільство? Якщо говорити про Радянський Союз, то існував значний доробок і вітчизняних, і зарубіжних науковців, який дозволяв приблизно пояснити характер функціонування радянського суспільства. Але якщо Україна є пострадянською, то всі ці інтерпретативні моделі та закономірності вже не спрацьовують. Тоді які пояснення мають запропонувати суспільствознавці для українського суспільства? Мені здається, що це питання, цей намір був осьовим в науковій роботі Богдана. Його магістерська робота була присвячена дослідженню феномена людини радянської. Втім, з бесід з ним я пам’ятаю, що його цікавив не стільки homo sovieticus, скільки питання: які риси сучасного українського суспільства можна пояснити радянським спадком, а які – вже розвинулися після 1991 р. Роберт Патнем колись так пояснив феномен «двох Італій»: те, куди ви прийдете, залежить від того, звідки ви вийшли. Гаразд, говорив Богдан, ми вийшли з Радянського Союзу, радянський спадок присутній в наших практиках, наших інституціях. Але куди ми можемо рухатися далі, як цей рух відбуватиметься, які фактори вплинуть на зміну його траекторії?
Магістерська робота Богдана була описом «місця», звідки вийшло українське суспільство. В дисертації він вже вивчав те, «куди» українське суспільство прийшло після 1991 р. Як приклад Богдан обрав інститут виборів. До перебудови це був інститут-пустишка, який не виконував жодних політичних функцій. Після перебудови цей інститут змінився, отримав реальний зміст та наповнення. Втім, люди залишилися ті самі: 1991 р. населення України не змінилося магічним чином. Отже, вивчаючи перетворення інституту виборів, ми можемо побачити, як українське суспільство долає радянський спадок. Або ж навпаки – пристосовує його до нових реалій. Якими були правила гри в радянських виборах, чи змінилися вони в незалежній Україні – ось були ключові питання, на які Богдан шукав відповіді в своїй дисертації. Для цього він використовував різні дослідницькі інструменти: аналіз архівних документів, проведення глибинних інтерв’ю, навіть спостереження. «Якщо є наукова мета, то дослідник не має відкидати ефективні засоби лише тому, що вони не відповідають арсеналу його науки», – такою була позиція Богдана.
Втім, Богдан не лише писав дисертацію. Він також викладав в Українському Католицькому університету, був дослідником в проекті швейцарського університету Сент-Галлена «Регіон, нація та інше: iнтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України», був співорганізатором Лаврівської літньої школи для молодих дослідників (2009 р.). Кожне із поставлених завдань Богдан виконував з повною віддачею. Він був перфекціоністом, хоча намагався це приховувати. Він був принциповим. Він був життєрадісним. Він був наділений тією щедрістю, яку важко помітити: він щедро ділився з людьми своїм часом. Богдан міг не мати часу на виконання всіх тих завдань, що він ставив перед собою, а завдань цих було безмір. Але завжди мав час для інших: чи допомогти, чи просто поговорити. Мені важко відділити Бодана-науковця від Богдана, оскільки сам він був цілісною особистістю, гармонійною. Окреслений мною портрет виходить одновимірним. Якщо я не можу цього уникнути, то просто не варто продовжувати говорити далі.

 

Данило Судин,

кандидат соціологічних наук,

асистент кафедри історії та теорії соціології історичного факультету

Львівського національного університету імені Івана Франка