Засідання Міждисциплінарного семінару Modus Legendi: Консерватор на тлі епохи: “Павло Скоропадський і дилеми українського консерватизму кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття”

16 травня в Науковій бібліотеці відбулось засідання Міждисциплінарного семінару Modus Legendi: Консерватор на тлі епохи: “Павло Скоропадський і дилеми українського консерватизму кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття”, присвячене 145 річниці від дня народження гетьмана.
Доповідач: Роман Лехнюк, асистент кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського Львівського національного університету імені Івана Франка.
У вступному слові директор Наукової бібліотеки Василь Кметь звернув увагу на двозначність ставлення до Павла Скоропадського в сучасній Україні: з одного боку він – своєрідна негативна “проросійська” постать, з іншого – ми відзначаємо ювілеї культурних установ, створених у часи Української Держави Скоропадського.
Роман Лехнюк підтвердив цю тезу тим, що, відзначаючи Національну революцію 1917-1921 рр., до державних святкових подій не внесено імені гетьмана Скоропадського. Однак, на щастя, про нього не забувають позадержавні організації та дослідники.
Постать Скоропадського – це класичний приклад “малоросійства” поч. ХХ ст., у якому поєднується територіальний патріотизм і лояльність до династії Романових. Принаймні таким був Скоропадський до лютого 1917 р., коли для багатьох прихильників малоросійства “помер” старий світ, і постала проблема лояльності до Романових. Проте вже на той час, завдяки сімейному вихованню, насамперед йдеться про діда Івана Скоропадського та батька Петра Скоропадського, під впливом яких майбутній гетьман чітко усвідомлював культурну різницю між українцями та росіянами. Проте, за словами Романа Лехнюка, до революції 1917 р. Скоропадський не мав політичних уявлень про Україну. Різка еволюція поглядів відбулась у 1917-1918 рр., але до поч. 20-х рр. ХХ ст. Павла Скоропадського не можна назвати прихильником української самостійницької ідентичності. Повністю до неї гетьман перейшов лише у 20-хх рр. під впливом ідеї В’ячеслава Липинськогою
Випадок дилеми і своєрідної кризи ідентичності “малоросів” у першій чверті ХХ ст.. не унікальний. Із такими ж проблеми стикнулись крайовці на Правобережжі, а також галицькі русофіли та християнські суспільники. Фактично усі українські консервативні рухи першої чверті ХХ ст., за винятком Греко-Католицької Церкви, зазнали поразки у своїй діяльності.
Насамкінець Роман Лехнюк підсумував, що найгірше, що може статися з постаттю Скоропадського в сучасній Україні – це викреслити його з дискурсу та історії. Проте наявність дискусії свідчить, що Скоропадський не забутий.